Незрозумілі ситуації стаються часто. Діти не завжди хочуть говорити. Дивляться у вікно і ні на кого не реагують. Вибігають з класу посеред гри і не хочуть вертатись.
Сумують, бо не знають, як підписати свій малюнок. Плачуть, бо не виходить вирізати фігурку.
Дівчатка можуть вдарити кулаком своїх однокласників. Хлопчики можуть прийти і без слів тебе обняти.
Наймолодші називають мамою. Старші питають, чи ми їм цього разу щось привезли. Наприклад, смартфон, про який вони усі мріють. У більшості дітей телефонів нема.
Дехто не знає, що таке новий спортивний костюм. Якось хлопчик з другого класу шукав рушника у пакетах з одягом від благодійників.
Хтось мріє...побувати в торговому центрі. Хтось — мати велике серце.
У когось — багато братів і сестер і всі розкидані по різних інтернатах.
Один хлопчик всю виставу тримався за мою ногу, бо його лякав звук з колонок.
Одна дівчинка насварила мене, бо я зліпила їй з пластиліну надто товстого кота.
Найважче було дивитись, як діти робили листівки батькам, які померли... І як списували з дошки одне на всіх вітання — і «твоя дочка» понаписували ті, хто мав писати «твій син».
Усіх малих я називаю не інакше, як «мої інтернатні дітки». Якби не вони, я не знала б, що можна так сильно любити. Вони кожної зустрічі нагадують мені, як багато я маю.
Що я можу їм запропонувати? Лишень своє милосердя і знайомство з Христом. Розповідаючи про Бога, я відкриваю їм Любов, якої не можуть дати навіть батьки.
Мої інтернатні дітки знають багато біблійних історій. Їхня улюблена — про бідну вдову, яка пожертвувала в скарбницю храму усе, що мала. Я дуже хочу, щоб вони виросли такими ж — готовими віддавати щось цінне для доброї справи.
Дітки люблять показувати свої зошити з оцінками. Обожнюють фотографувати один одного. Щоразу — черга до фотоапарата.
Вони люблять обнімати волонтерів. Завжди питають, коли ми приїдемо ще. Завжди вибігають назустріч нашому автобусу і проводжають нас до нього.
Їм так важливо, щоб їх любили просто так. І ліпили їм худеньких котиків з пластиліну.