← ПОВЕРНУТИСЯ ДО ВСІХ СТАТЕЙ

У кожного в житті є шанс

Волонтери

Балик Світлана

Волонтерка Міжнародного благодійного фонду Хороші Люди. 

Три речі, які властиві членам організації  вважає:

1) тайм менеджмент

2) відкритість 

3) готовність робити все й братись за будь яку можливість

Життєва позиція 

Не озиратись назад, все що там було – минуло.

Все хороше завжди швидко  закінчується, але попереду  нас чекає новий етап. 

Світлані 26 років, вона волонтер. Практично від початку свого народження до дев'ятнадцяти років вона виховувалась у декількох дитячих школах-інтернатах Вінничини. За її плечима благодійні поїздки в інтернати, соціальна діяльність з не благополучними сім’ями, волонтерські проекти закордоном від Erasmus+. Нещодавно дівчина закінчила шестимісячний курс навчання у місіонерській школі «Молодь з місією» в Києві за напрямком «Місіонерський курс учнівства». Завдяки пройденому етапу у цій школі дівчина стала ближчою до своєї мети: реалізовувати своє покликання через волонтерську діяльність та можливість змінити світ через служіння.
Як саме ти зрозуміла, що волонтерство твоє  покликання?

Все що нам потрібно – бажання

Сфера добровільної діяльності мені імпонувала ще зі школи. До нас часто приїжджали волонтери з християнських організацій, і мене це дуже надихало. Мрія після закінчення школи стати волонтером стала однією з найважливіших цілей. 

Коли мені виповнився 1 місяць мене віддали до інтернату. Все своє життя: підлітковий вік до закінчення школи, я проживала і навчалась у школі-інтернат. Не найкращі моменти які б я хотіла згадувати, але це частинка моєї історії, яка завжди буде зі мною. 

У моїх спогадах є незабутні часи, один з них – поїздка в Італію до прийомної сім’ї. Мені було вісім років і це був перший візит за межі України. Потрапляння в родину для мене стало невеличким святом, в поєднанні з  відчуттям власної цінності та опіки. На цей період випав мій день народження. Того дня  мені вдалось пережити маленькі дитячі радості: перший торт, власні подарунки, а головне сім’я, яка дуже добре до мене ставились. 

Кому ти завдячуєш у становленні як особистості? 
В першу чергу це нашим викладачам та вихователям. Змалку у мене були проблеми зі здоров’ям: я погано говорила. Постало питання про моє переведення в центр для слаборозвинених дітей. Моя   перша вчителька, повірила у мої здібності, взяла до себе в клас і працювала зі мною. Цей момент загартував мене і запам’ятався на все життя. Кожен вихователь вкладав у нас максимум і нагадував, що необхідно підкорювати вищу рамку в житті. Нам неодноразово повторювали: «Ставте собі цілі і вчіться. За своє життя ви відповідаєте самі».
У мене була ціль, навчання в університеті. Тому, отримавши добрі результати з Зовнішнього незалежного оцінювання, я вступила у Вінницький педагогічний університеті ім. М. Коцюбинського.

У кожного з нас в цьому житті є шанс

Під час навчання в університеті, християнська сім’я волонтерів надала можливість проживати будинку для колишніх випускників інтернату. Завдяки їм, я по-іншому глянула на християнство і стала ближчою до волонтерського руху. Я заново відкрила для себе Бога, як і те що він нас любить і наш прихід у цей світ є недаремний. 
В чому полягає різниця волонтерської діяльності в Україні та у Європі?
Все залежить від української ментальності, рівня життя та свідомості. Дехто з нашого населення просто не бачить сенсу щоб допомагати. Буває таке в українців. Даремна трата часу, фінансів, ресурсів, виникають упередження які не мають реальних підстав.

Волонтери роблять ту роботу, яку звичайні люди не будуть робити.

В Європі чи в США все набагато простіше, для людей чути й відразу реагувати на проблему це нормально. Волонтерство є частиною буденного життя. Воно таке ж звичне, як і походи до кіно або церкви. У нас же зазвичай наймасовіші заходи відвідування дітей-сиріт трапляються тільки на свята: Новий Рік, Різдво чи День святого Миколая. А так, на регулярному рівні чи в інший період року буває не часто. 

Коли я вчилась в інтернаті, найбільше подарунків у нас траплялись саме на зимові свята. Безперечно це хороша традиція, але має бути якась систематичність.

Дітям хочеться спілкування і найголовніше є те, що коли до них приїжджати частіше, вони стають відкритими. Діляться мріями й переживаннями. Це набагато приємніше ніж приїхати один раз на на  рік. 
Чому саме діти-сироти? 
Діти-сироти – це частинка моєї історії. Мене завжди боліло серце, за дітей, які залишені батьками або позбавлені батьківського піклування. Їм, як нікому іншому потрібен друг, наставник. Людина, що завжди підтримає, вислухає і не буде засуджувати.

Читай більше: "Наставництво в Україні: очікування та реальність"

Після регулярного проведення часу з дітьми-сиротами сумний погляд дорослої людини змінюється на довірливу посмішку та відкритість.

Ця робота дає мені можливість отримувати цілу призму емоцій. Щастя, радість. Важко описати словами, це потрібно відчути і побачити на власні очі. Я не втомлююсь продовжувати робити хороші справи. Дитяча відкритість надихає мене, як і можливість стати для них справжнім другом. Головним у такому спілкуванні є те, що потрібно старатись не обіцяти дитині того, що ви не можете зробити. Бути чесним та більше підтримувати її в моральному плані. 
Розкажи одну з історій твоєї діяльності як волонтера?
Була одна дівчинка, до якої я приїжджала будучи волонтером, спілкувалась з нею та підтримувала її. Коли у мене був день народження, я проводила збір коштів у соціальних мережах. Кожен бажаючий міг мене привітати, виславши бажану суму коштів. Зібрана сума згодом була відправлена на служіння. Ця дівчинка надіслала мені двадцять гривень, зі словами це все що в мене є, але ти дала мені набагато більше. Я була дуже зворушена, бо знала, що ці кошти були їй потрібніші. Те як вона відкрила своє серце для того щоб поділитись мене дуже розчулило. Цей жест доброї волі був викликаний нашим спілкуванням та довірою. Вкотре переконуюсь, що не все вимірюється грошима, а на хороші справи потрібно лише бажання.

Чому наша спільнота вішає ярлики на вихованців інтернату? 
У дітей позбавлених батьківствського піклування, такі ж самі потреби в самореалізації як і в дітей з повних сімей. Вони дорослішають раніше і є більш адаптивними в соціумі. Вже змалку вони стикаються з питаннями власної цінності у цьому світі та приналежності до нього. Я часто згадую своїх однокласників і ті якості, які отримала в спілкуванні з ними є дуже цінними. Головним було те, що серед вихованців інтернату не було заздрості. Коли дітей всиновлювали ми були щасливі за тих, хто отримав нагоду жити в сім’ї. 


Мені відомо, що спільнота дуже швидко накладає соціальні шаблони. Перший час, після закінчення інтернату, я відчувала ярлик випускниці. Але з часом, в спілкуванні з однолітками, в навчанні ти починаєш себе проявляти по іншому. Тебе починають вже бачити такою ж людиною, яка здатна на все і відсутність батьків на неї не повипливало. 
Чи задумувалась ти над питанням, яким би було твоє життя без школи-інтернату?
Після закінчення інтернату близько 90 відсотків вихованців шукають своїх батьків. Вони хочуть знати свою історію, можливо у них залишились батьки, брати чи сестри. Діти пишуть листи, шукають адреси. Але коли знаходять то більшість розчаровуються, бо ніхто їх не чекав. Отже сподівання, що накопичувались роками, руйнуються. Я не хочу уявляти, яким би могло бути моє життя без інтернату, цілком задоволена тим чим володію зараз. Я спілкуюсь зі своїми рідними частково. Дуже вдячна Богу за те, що маю на даний момент. Люди які мене оточують вносять певні корективи і настанови. Я рада, що у мене є ті, на кого можна покластися.
Чим би займалась якби не була волонтером?
Насправді мені складно це уявити (сміється). В майбутньому я хочу заснувати власний бізнес, за допомогою якого буду реалізовувати благодійні проекти та залучати людей до соціальної активності. Це є у мене в планах, як і мета всиновити дитину подарувати їй майбутнє стати опорою та гідною підтримкою в житті. 

Якщо тобі сподобався матеріал, не соромся ділитися ним з іншими, щоб якомога більше людей надихнулися робити хороші справи. Якщо ти хочеш підтримати фонд та роботу волонтерів фінансами, то це можна зробити тут, ми заздалегідь вдячні.