Це інтерв'ю буде корисним не тільки для тих, хто цікавиться допомогою дітям, що перенесли травму, а й усім, хто прагне допомагати іншим, але ще не знає, як. Можливо, саме ви, поцікавившись розмовою наших хороших людей, станете тою або тим, хто долучиться і зможе полегшити життя не одної скривдженої людини!
Шлях Уляни до вибору такого напрямку діяльності як педагогіка травми.
«Я ніколи не мріяла бути ані психологом, ані психотерапевтом. Мої мрії з дитинства — бути або хірургом, або адвокатом. З різних причин це не вдалося, пізніше я вчилася на математиці та економіці. Тобто історію приходу до травми, до того, як з нею працювати… хтось би її назвав випадковістю, хтось би її назвав випробуванням, а для мене це була цікава пригода.
Були кілька разів ситуації, коли мені хотілось вийти з цієї сфери, тому що вона є зовсім нелегкою, і всі, хто хоч раз зіткнулись з дитячою травмою і не тільки «поїхати раз до дітей і зробити з ними фотографії», а почали з ними трошки знайомитись і дізнаватись про їхнє життя, вони прекрасно знають є моменти дуже і дуже нелегкі. Тоді власне з’являється питання: а навіщо воно мені потрібно?
Першою моєю роботою була кампанія в Стрийському районі на Львівщині щодо розвитку прийомних сімей. Як відтоді моя пригода почалася, так і продовжується, і я вважаю, що ця робота — трошки більше, ніж робота. Це сміливо можна назвати і покликанням, тим, що надихає, адже якщо дивитись на деякі результати, а деколи приходиться чекати дуже довго, треба і самому себе мотивувати, дивитись на ті ситуації, які закінчились добре, дітей, які зцілилися від травми і живуть тепер повноцінним життям.
Впродовж майже 18 років я маю можливість працювати з дітьми і в Україні і в Польщі, тому що в Польщі я 14 років працювала з дітьми з досвідом травми, з прийомними батьками, з усиновителями. Хочеться сказати, що незалежно від країни, а такий міф може з’являтись, що за кордоном все добре, дітей занедбаних немає — це неправда, вони є у високо розвинутих країнах. Нажаль всюди є батьки, частина яких не вміє або не хоче з різних причин опікуватись своїми дітьми. Таким чином з’являються діти з досвідом травми чи діти, яких ми звикли називати таким «ярликами» — «діти-сироти» або «діти, позбавлені батьківського піклування». Від того часу й до сьогодні і, я надіюсь, зможу ще років 20−30 попрацювати, тому що ця робота може неймовірно надихати, але я абсолютно впевнена в тому, що будь-що, що ми дали дитині з досвідом травми, воно проростає, дає дуже хороші результати. Можливо, через 10 чи 15 років, але дає стовідсотково".
Під час ефіру глядачі мали можливість поставити питання в коментарях, тож Іванка озвучувала також їх, адже для нас є надзвичайно важливим те, чим цікавляться наші слухачі та глядачі.
«Голосна самотність»
«Це афоризм, але, Уляно, ти точно вкладала якийсь зміст і точно в тебе за стільки років практики є образна картинка. Що це означає?», — запитала представниця Хороших Людей.
Дитина з досвідом травми — це дитина, яка вже пережила, або ще переживає різні складні події у її житті. Що є спільного з цим досвідом і з назвою нашого сьогоднішнього ефіру — це те, що часто ця дитина залишається фактично сама. Ця самотність є коренем кожної травматизації в дитинстві.
Коли ми подивимось на дітей, які ростуть в сім'ях, де їхніми потребами нехтують, то можемо сказати, що в дітей є хтось навколо них, але вони є в основному самотні.
Коли ми бачимо дітей в інтернатах, де групове виховання і можна сказати, що дітей годують, в них є дах над головою і деколи вони значно краще забезпечені матеріально, ніж у своїх сім'ях, там де вони росли. Але в них немає близьких взаємовідносин — людини, до якої вони можуть прийти і виплакатись або розказати про те, що їх тривожить — знову ми повертається то того спільного знаменника «самотні діти».
Ці діти необов’язково живуть в інтернатах, але це можуть бути з цілком фінансово забезпечених сімей, але де дорослі з якихось причин не можуть про них подбати відповідно. Це можуть бути діти також самотніх мам або татів, які зайняті роботою і зовсім не мають на меті кривдити дітей, а дбають про те, щоб їм запевнити побут і не мають можливості подбати про них емоційно: бути в доступі, побачити всі малюнки, які малюють діти, вислухати віршики чи навіть бути на святах, важливих подіях в садочку, в школі. Тому я не обмежувала би дітей з досвідом травми тільки до дітей, які перебувають в інтернатах чи були вилучені зі своїх сімей.
Іванка поділилась власним досвідом навчання в «Школі педагогіки травми», яке вона зараз проходить. Однією з тих речей, які зацікавили нашу керівницю, стало визначення травми та її передумови, про що далі і пішла розмова.
Травма — це…
Уляна пояснила, що слово травма з грецької мови означає «рана». І особливість травми психічного характеру полягає в тому, що вона не завжди є очевидною. Такі рани є невидимими, але вони можуть «вистрілювати» в неадекватній поведінці. Але варто зазначити, що, за словами експертки, не кожна стресова подія є травматичною. Травматичність визначається кількома критеріями, серед яких:
— загроза життю або здоров’ю людини, або якщо людина стала свідком такої загрози для себе або для когось іншого. Наприклад, якщо дитина є свідком важкої хвороби або смерті, це може її травмувати;
— відчуття безсилля, тобто ситуація, в якій дитина нічим не може зарадити. Пані Уляна звертає увагу на те, що з власного досвіду знає, що діти, які мають до кого звернутись по допомогу, часто не мають травми навіть після пережиття деяких жахливих подій;
— занедбання дитини. Це стосується не лише дітей, яких не годують або не забезпечують матеріально, а також ті, над якими психічно знущаються, або карають забороною контактування з кимось.
«Знаю випадок дитини з дуже фінансово забезпеченої сім'ї, яка звернулася за допомогу в п’ятнадцятирічному віці. Там був цілий спектр негативних проявів поведінки, включно з самокаліченням, суїцидальними думками, тобто дитина виховувалась в сім'ї емоційно холодній», — розказала експертка, додавши, що таким чином ми бачимо, що те, що травмуються лише діти з матеріально незабезпечених сімей — це міф.
Узагальнюючи, можемо сказати, що травмує дитину загроза життю або безпеці, безсилля та почуття страху. Важливо звертати увагу на вік дитини, адже діти старші 10 років мають більше шансів зрозуміти навколишній світ або звернутись до когось по допомогу. Для дітей молодшого віку травмуючими подіями можуть стати переміна садочка або розлучення батьків, тобто ті події, в яких вона втрачає близькі контакти, міняються обставини життя — коли «руйнується» світ дитини. Щоб убезпечити дитину від травми, дорослі мають розуміти, як правильно пояснити дитині процеси, що відбуваються навколо неї.
Чи відрізняються шанси травмуватись в людей з різними психологічними типами?
«Я би більше звертала увагу на вік дитини та на середовище. На трьох дітей, які є рідними між собою і перебувають в нашому центрі, однакові події вплинули зовсім по-різному. Найбільше і найсильніше вони відбилися на молодших дітях, старша дитина, коли була загроза життю і безпеці, втікала з дому. Елемент того, що „я щось роблю, щоб вийти з ситуації“, достатньо нас береже від травмуючих подій. Спочатку це було для нас великою загадкою: троє дітей жили в одній сім'ї, а ми явно бачимо, що у старшого збережений інтелект, немає складної поведінки, а в молодших — дуже великий спектр наслідків. Можна сказати, що це фізіологія, але генетично ці діти з однієї сім'ї».
Таким чином пані Уляна радить звертати увагу, в першу чергу, на вік дитини та на події, які їй довелося пережити в маленькому віці: чи хтось її захищав, чи хтось давав дитині тепло і був «безпечним місцем».
Хороша експертка розказала про ще один випадок зі своєї практики:
«Дитина пережила фізичне й психічне знущання, і коли хлопчик був вилучений з сім'ї, ми теж не могли зрозуміти, чому він такий «збережений», психічно не відчувалось наслідків. Виявилось, що цей хлопчик жив у сім'ї, де було і фізичне насильство, був алкоголь і багато інших поганих речей. Але були домашні свійські тварини, і він в ситуації, коли приходили «гості», дитина втікала у стайню і проводила час серед корів, серед кіз, і вони були для дитини «безпечним місцем».
Ця історія пригадала Іванці книжку психотерапевта Брюса Перрі «Хлопчик, якого ростили як собаку», яку радить всім до прочитання. Сюжет книги заснований на історіях дітей, які виховувалися в жахливих умовах, проте вона покликана показати нам, що навіть з жахливих ситуацій може бути вихід. До рекомендацій приєдналась також Уляна Долиняк, додавши, що книгу буде корисно прочитати кожному, хто хоч якось дотичний до контакту з дітьми.
Наступне питання, яке поставила Іванка Бедь своїй співрозмовниці, стосувалось різниці травм у дітей та дорослих.
Відповідаючи, Уляна зазначила, що існують різні типи травм і що немає різниці, коли травма стається. Цікаво, що навіть якщо троє людей присутні під час однієї події, то для одної людини вона може стати травмуючою, для іншої — ні. Це пояснюється тим, що травма — суб'єктивне відчуття. Варто також звернути увагу на такі аспекти як стійкість та різні ресурси людини. Не завжди людина, яка стикається з травмою, є беззахисною, іноді вона втікає від такої події, тим самим витягаючи себе з неї.
Експертка також пояснила значення слова «тріґер».
"Тріґер — це спусковий механізм на пістолеті. В контексті травми це означає слово, запах, картинку — щось, що відразу переносить в травмуючу подію. Назву приклад. Одна пісня у хлопчика була тригером того, що зараз має відбутись щось погане. Тато включав пісню, а пізніше починав бити маму і саму дитину. Вже перші звуки пісні навіть після вилучення з сім'ї переносили дитину в травмуючи подію. Деколи ці не вилікувані травми залишаються. Наша задача — роззброїти цей механізм і навчити дитину жити і розуміти, що зараз ця пісня не означає, що буде відбуватись щось небезпечне".
Таких триґерів, за словами пані Уляни, у всіх може бути багато. Це пояснює різні ситуації, коли людина не може спати, відчуває зміни в своєму тілі, починає поводитись агресивно і так далі.
Це може відбитись і в дорослих, наприклад, якщо ми починаємо працювати з дитячою травмою, маючи власне нелегке дитинство, яке не є достатньо «розкладене по поличках», тоді травма дитини може стати таким триґером, через який в нас будуть включатись власні травми.
«В кожного з нас були події негативного полюсу, які на нас вплинули, і, в першу чергу, перед собою треба чесно відповісти щодо мотивації. Чому ми хочемо допомагати дитині з досвідом травми? Ми хочемо допомогти дитині чи ми хочемо допомогти собі? Відповідь на це питання є деколи дуже і дуже нелегкою», — додала спікера.
Типи травм. Спікера виділила два основних:
«Перший — одиничні події, які мають виразний початок і кінець. Вони трапляються одноразово. Наприклад, повінь. Знаємо, що в Карпатах зараз є повінь (червень 2020). Якщо хтось з цих людей пережив повінь в 2008 році, то зараз така ж ситуація може провокувати складну поведінку та різні захисні механізми у людей. Наприклад, несподівана смерть, стихійне лихо, автокатастрофа та ін.
Другий — травма другого типу — комплексна травма розвитку. Ми, хто працює з дітьми, частіше зустрічаємо у наших підопічних цей тип травми. Це серія різних подій, пролонгованих в часі, де немає виразного початку. Кінцем є те, що дитину вилучають з цього середовища. Наприклад, дитину вилучають з сім'ї і поміщають в центр, прийомну сім'ю, інтернат і тд. Комплексна травма розвитку означає, що впродовж багатьох років батьки не були тими, хто її захищали, а були тими, хто не давав цих базових речей. Наприклад, для дитини, якій 6 місяців, яку не годують, означає — ти не повинен жити".
Якщо мама втомилась і не приділяє час дитині, а дитина плаче, навіть маніпулятивно, скільки потрібно годин їй плакати, щоб вона відчула «ти не повинен жити?»
Хороша експертка зауважила, що діти не плачуть маніпулятивно. Якщо дитина плаче — значить чогось потребує:
«Мала дитина дає сигнал про свої потреби так, як вміє це робити — плачем. Те, як вчили наших батьків в радянському союзі: якщо дитина плаче, її потрібно залишити в ліжечку, це абсолютно помилкова річ.
У випадку втомленої мами, якщо немає бабусі, потрібно брати няню. Втомлена мама може не почути потреби дитини та несвідомо її травмувати. Мама, яка знаходиться в депресії може тижнями не чути потреби дітей. До молодих мам необхідно доносити, що супермама, це не мама, яка 24 год заряджена. Є різні діти з різним темпераментом.
Коли говоримо про комплексну травму розвитку, то говоримо про дітей, які достатньо часто були нехтувані своїми батьками чи дорослими, які їх заміняли. Шестимісячна дитина, коли виросте, не буде пам’ятати, що вона плакала в понеділок, 29 червня. Але в її мозку залишиться емоційний слід: коли я плачу, до мене ніхто не підходить. В малих дітей це є дуже однозначно. Якщо хтось залишає дитину виплакатись не варто це робити".
Роль дорослого.
В ефірі також прозвучало питання про роль дорослого в житті дитини, на яке пані Уляна досить вичерпно відповіла. Розглянувши дітей різних вікових категорій, адже, як говорилось раніше, вік дитини треба розглядати як важливий критерій психологічної вразливості:
«Залежить, в якій ти знаходишся ролі. Якщо ти сусід, який чує плач дитини, який знає, що мама живе бідно, то варто постукати і запропонувати свою допомогу. Якщо ми йдемо до неї з переконанням, що ми все знаємо, то вона це відчує. Якщо прийдемо і вислухаємо, то може виявитися, що допомога непотрібна.
Зараз є багато місць, де можна допомогти дитині з досвідом травми. Можна стати наставником, другом та волонтерити. Але перед цим все добре зважити. Якщо у вас багато роботи і ви обіцяєте дитині часто приходити, а не можете цього зробити, то це буде нечесно по відношенню до неї. Бо дуже багато дорослих кидали її в житті. Краще бути менше, але скільки зможемо. І задати питання: ми хочемо допомогти комусь чи це для галочки?
У дітей наявне магічне мислення. Вони часто приписують вину собі. Наприклад, щось трапилось між мамою і татом, вони кажуть, що це вони винні: «Нас забрали з дому, бо я був нечемний, не ходив у школу». Діти не мають об'єктивного розуміння того, що робиться. Діти в інтернатах часто виправдовують своїх батьків. Тому з дітьми потрібно говорити про те, як воно дійсно все відбувається. Їй непотрібно знати всіх деталей. Якщо батьки розлучаються, не потрібно ставитися до дитини, як до карти, якою торгуються. Потрібно пояснити їй: «Мама з татом не будуть жити разом, але дуже її люблять». Якщо дитині більше 10 років, то необхідно дати більше інформації.
Якщо хтось помирає (близькі дорослі чи тварини), варто говорити про такі теми, як смерть. Дитину до 6 років не бажано брати на похорон. Ритуал може бути надзвичайно травмуючим. Можна пояснити на прикладі казки. Дитині 14 років не треба пояснювати через казку. Їй варто знати, як підтримати пам’ять, як не забути цього близького.
Дтяча фантазія є такою багатою, і вона може собі все пояснити дуже логічно".
Ще одна важлива тема — захисні реакції дитини в різних ситуаціях.
Свідчити про те, що дитина захищається, можуть різні види поведінки, наприклад: брехня, крадіжки, агресивна поведінка, аутоагресивна поведінка тощо.
«Ціль та мета захисних механізмів — щоб мені було легше. Якщо дитина фантазує, це їй допомагає «не зійти з розуму» і не дійти до усвідомлення, що її кинули (дитина, яка знаходиться в інтернаті говорить, що мама працює в міністерстві, тато — бізнесмен, тому вони не мають часу нею займатися). Нам треба вміти відрізняти, що брехня та фантазії — це різні речі. Якщо ми зараз заберемо фантазії, то що ми дамо їй в замін? Не треба насилу це забирати, а потрібно стати дорослим, якому дитина може довіряти, прийти і поговорити про ці фантазії.
Це все говорить, що травма може по-різному впливати на дітей. З деякою поведінкою ми можемо мати право не знати, як впоратися. Якщо ми не знаємо історії дитини, то можемо вгадувати ці речі. Існує міф, що дітям з досівом травми потрібні любов, прийняття і все. Цього недостатньо. Досвід цих дітей є настільки важкий, що вони починають переносити його на нас. Коли вони відчують, що є людина, яка їй не загрожує, яка захищає, в певний момент вона починає показувати все те хорошій людині, що хотіла б показати кривдникам", — пояснила експертка.
Хто ж все-таки може допомагати дітямз досвідом травми та як бути, коли в таких умовах праці стається емоційне вигорання?
Пані Долиняк запевнила, що працювати з травмованими дітьми може кожна людина, яка має бажання допомогти як дітям, так і дорослим з досвідом травми, а також бажання розуміти й аналізувати свою поведінку та її причини:
«Треба бути настільки сміливим, щоб зізнатись собі в помилці, а вони будуть, щоб визнати, що дещо я робила чи робив не так, бо ми люди і ми помиляємось, важливо не робити цього постійно. Якщо є ці дві складові — „я хочу допомогти комусь“ і „я хочу працювати зі собою“, паралельно це робити, а не втікати від своїх переживань, бо є такі люди, яким це дозволяє відчути себе важливими, потрібними, коли вони втечуть в чиюсь травму, в чийсь негативний досвід. Ми вчимо, що не обов’язково бути психологом чи психотерапевтом, можна на своєму місці багато чого зробити. Важливо бути емпатійною людиною, тою, яка вміє співчувати».
Втім, експертка застерігає, що емпатія інколи може «відрекошетити» нас так, що ми можемо не лише втомитись, а піти і ніколи не повертатися в цю сферу. Зовсім уникнути таких ситуацій не вийде, адже можемо зіткнутися з історією людини, яка буде для нас вкрай важкою, яка може нас вразити. Але тут важливу роль відіграє друга складова допомоги, про яку мова йшла вище, — дбати про себе. Адже якщо ми хочемо допомогти комусь, наповнити когось іншого, то треба мати з чого давати.
«Якщо в когось є дике бажання врятувати всіх, то такі люди є першими в групі ризику швидкого вигорання. Це люди, які можуть забувати про свої потреби. Я прирівнюю психічну, емоційну гігієну до фізичної: якщо кожен з нас щодня ходить в душ, дбає про своє тіло, то варто також дбати і про психічну й емоційну гігієну. Не робити це раз на рік, коли назбирається стільки, що ми вже не просто ходити, ми вже повзати не можемо. Цього нам доводиться вчитись», — Уляна наголосила на тому, що берегти себе — дуже важливо, щоб могти допомагати іншим.
Очевидно, що годинний ефір не може вмістити в себе детальний розгляд такої серйозної та важливої проблеми як допомога дітям з досвідом травми, але навіть те, що наша виконавча директорка Іванка Бедь встигла обговорити зі своєю співрозмовницею Уляною Долиняк, експерткою у цій сфері, є достатньо, щоб задуматись над тим, чи готова/ий я долучитись до допомоги травмованим людям — дітям або дорослим. Задумуймося частіше та чекаймо нових Хороших експертів у наступних ефірах!